Рецензія від Пластуна. К2. Шлях нагору 14.09.2011

Привіт. Назва статті народилася в мене одразу. Я сів і подумав – потрібно написати про К2 і, ооооооп – в голові заграла пісня зі спільного альбому Кіпєлова/Мавріна (там ще Грановський на басу був, ммммм, ну хто знає той зрозуміє) 97 року «Смутное Время». Пісня так і називається, «Путь Наверх» і розповідає вона зовсім не про сходження на вершину гори чи навіть на третій поверх панельного будинку. Зате є там такі слова:

О, если б слушать только тишину,

Не ложь, не лесть, не полдень и не тьму,

Под солнцем снегом тая,

Любить, измен не зная,-

Ты умер бы от злой тоски!

Дійсно, чому людям не сидиться там де вони є? Навіщо лізти на якісь вічно сніжні скелі, сідати на дерев’яну посудину і пливти у холодний океан чи озброївшись загостреною палкою іти у ліс, де відомо хто небезпечніший – ведмеді чи комахи. Очевидно, прагнення до боротьби, до ризику, до досягнення висоти, глибини, чого такого чого ще не досягали є у природі людини і саме воно дозволило їй стояти……гмммм….. ну як мінімум на вершині харчового ланцюга четвертої планети жовтого карлика на окраїні рідної галактики.)

Отже, про що гра К2? Яка різниця? – скаже хтось. Тасуй собі колоду, бери жетони і не парся. Ні, так же не цікаво. Тоді навіщо сюжет (а найчастіше «сюжет») у бойовику – хай просто стоїть качок з кулеметом і стріляє, а ми будемо дивитися; а в мелодрамі показати весілля і досить. Так і настільна гра. Хочете абстракції – нарди і шахи продаються у кожному супермаркеті, а тут потрібно розібратися КИМ я стану на ті 60 хвилин, що заявлені на коробці як час гри. А стану я альпіністом. Чесно кажучи, особливого потягу до гір ніколи не відчував. Як майже кожен молодий українець, зійшов разок на Говерлу, але надаю перевагу іншим способам витратити час та гроші. Що ж, тим цікавіше спробувати себе в новій ролі хоча б за столом у вітальні, під улюблену музику і холодний чай, якщо вже не під виття вітру, розтоплюючи сніг в пальнику на півдорозі до вершини світу.

Я не буду вигадувати велосипед і розповім про гру в «класичному» стилі, принаймні так як я його уявляю.

Загальне враження та компоненти

Театр починається із вішалки, людину зустрічають «па адьожкє», а гру – по коробці. Коробка середнього розміру, яскрава з усією потрібною інформацією. Малюнок симпатичний, як то кажуть толерантний. Корисний об’єм упаковки десь процентів 40, що варто вважати хорошим показником. Заповнений цей об’єм ігровим полем, двома буклетами правил, п’ятьма колодами карт, п’ятьма персональними полями, двома комплектами тайлів погоди (я вживатиму «офіційну» термінологію, тобто ту що у правилах, хоч обговорення українізованих термінів на форумі було і я не знаю чому видавці не взяли його до уваги), і двома пакетиками: в одному двадцять круглих жетонів ризику, в іншому всі дерев’яні компоненти – міпли та фішки. Не можу сказати як все було спочатку, хай одесити коляться, але гадаю що пакетики в комплекті є, і це дійсно зручно, протектори, звичайно, варто придбати, ну а моїм «апгрейдом» було перетягування кожної колоди гумкою такого самого кольору, що економить час після переноски гри, адже карти не розлітаються по коробці і не перемішуються.

Претензій до якості компонентів у мене немає. Ігрове поле товсте і на вигляд довговічне, як і решта картонних компонентів, дерево акуратно виготовлене і пофарбоване, а найбільше мені сподобався арт на картах. Тут ми з дружиною трохи посперечалися. По суті все корисне навантаження карти обмежується кольором круга і цифрою в кутку, то чи варто було робити їх «стандартного» розміру та ще й малювати щось, тим більше малюнки на картах з однаковою вартістю ідентичні? Як на мене, все зроблено правильно – малюнки тут, на мою думку, найгарніші, а оскільки номенклатура карт невелика, то вже на третій грі на круг та цифру можна не дивитися, все впізнається за картинкою. Кольори компонентів підібрані так що наплутати дуже важко, міпли різної форми (ми для зручності отого що «фігурніший» називали дівчинкою, а «класичного» – хлопчиком) добре диференціюються і візуально і на дотик.

Власне ігровий процес

Правила я тут переказувати не буду. Вони є у вільному доступі і не такі великі щоб можна було заплутатись. Алгоритм ходу на останній сторінці дуже доречний. Ігрове поле двостороннє, з літнім та зимовим маршрутами сходження. Літній маршрут легкий. Проблеми можуть виникнути лише в разі страшної непрухи з погодою (ой, що ця погода в порівнянні з «зимовим» комплектом, але все ж…) та жетонами ризику, а так все досить просто. Цей маршрут рекомендований дітям та людям що знайомляться із грою, а ось варто перейти на «Darksideofthe…» K2, як добротливий настрій зникає. Тут гравців чекає справжнє заморожене пекло і дійти до фінішу зможе лише професіонал. Саме про справжній геймплей К2 я казав у вступі, про зимове сходження. Гравець постійно знаходиться в напрузі через нестачу карт і ризик завалити перевірку акліматизації, погода ніби не така й жахлива, але чомусь шторм на -2 до акліматизації застає альпініста якраз на тій висоті, де «треба», а акуратно прорахований підйом не вдається через поганий жетон ризику. Отут я відчув себе дійсно учасником сходження, хоч, напевне не надто професійним і досвідченим, адже помилок альпініст може зробити стільки ж як сапер. Спочатку, до 6 тисяч підйом видається іграшкою, акліматизація зашкалює, місця вистачає усім і перспективи здаються райдужними. Але досить піднятися трохи вище і весь комфорт як корова злизала – дилема іти вверх чи додати собі акліматизації не те щоб стає нерозв’язною, але змушує замислитися. Взагалі фішка гри не у якійсь хардкорності (хоч спробуйте-но пройти соло на зимовій карті принаймні на 13 очок), вона все ж сімейна з усіма наслідками, але реально атмосферна. Я не знаю наскільки умовна та модель сходження що нам пропонує гра, але мене, як людину що спеціально не цікавиться тематикою, «реалізм» цілком влаштував. Дійсно відчуваєш як альпійські луги помірних висот переходять змінюються безживними скелями, а далі льодовими полями. Дихати все важче, а йти все небезпечніше. Саме тут сила гри – вона змушує тебе уявляти, бачити таке собі кіно, приймати в ньому участь.

Практичні аспекти

Ну й нарешті, на закінчення, кілька практичних аспектів. Час гри, вказаний на коробці, очевидно, взятий по максимуму, для 5 не надто досвідчених гравців. Після 3-4 партій одним складом гра йде як по маслу, один стає «відповідальним за погоду», інший перекидає і перемішує жетони ризику, ну і всі весело чи не дуже совають своїх міплів та фішки акліматизації, тільки картон шелестить. На БГГ ставлять досить багато питань щодо реграбильності К2. На мою думку, проблема надумана. Обмежений, на перший погляд, набір змінних елементів (погода, карти, поле, ризики) дає достатній для гри цього класу набір комбінацій. А якщо ще позбочуватися типу «зимове поле, літня погода» то варіантів стає ще більше. Звідси ж поглянемо на соло-гру. Адже повторнограваність виходить чи не на перше місце. Мені одиночний варіант сподобався, хоч я не любитель пасьянсів. Грається сингл швидко, до 20 хв., але набрати півтора десятка очок на зимовому маршруті я так і не зміг.

То що – вгору? А як інакше!

Не спіткніться.

П.С. Сідаючи грати подивіться фільм «Північна Стіна». Не пожалкуєте.

Олег akaПластун

дюйм Блог